Найдавніший докладний опис української території та її людности подав грецький історик Геродот (484—425 до Хр.), що називає українську землю Скитією, а її людність скитами.
Відгомін назви Скитія зустрічаємо в нашому найдавнішому літописі »Повісті временних літ«, у згадці про те, що греки називали Великою Скитіею землю українського племени уличів (угличів), які сиділи спершу над долішнім Дніпром, а згодом були витиснені кочовиками на долішній Бог і Дністер.

Від IV ст. до Хр. Україну називали Сарматією, а її людність народом сарматським від назви іранського племени сарматів, що прийшло на Україну після скитів. Князем Сарматії назвав себе Юрій Хмельницький як васаль турецького султана в 1678—81 рр.
В II й III ст. по Хр. для України прийнялася назва Роксолянія від пізнішого поселення іранського племени роксолянів. Цієї назви залюбки вживали в козацькі часи для підкреслення окре-мішности й автохтонности українського народу або для відрізнення Руси-України від Руси-Московії. Так, напр., про Б. Хмельницького й І. Виговського згадується в переговорах із шведським послом Веллінґом як про гетьманів »totius Ukrainae Antiquae ver Roxolaniae«. Один із перших панегіриків на честь гетьмана Т. Мазепи називається »Мuza Roxolaniae« Івана Орновського (1688 р.). На деяких мапах Україна названа Роксолянією (напр., у С. Мінстера в Базелі,1552 р. — Ruthenia quae et Podolia olim vero Roxolania, в Ортеліюса 1590 р, й. ін.). Наталію Лісовську з-під Рогатина, жінку турецького султана Солімана, називали Роксоляною.
У половині VI ст. по Хр. ґотський історик Йордан згадує на українській території антів, і ця назва зберігається ще в VII ст.
Арабські й візантійські джерела VIII-X ст. вживали для місцевої людности України назви словіни.
З Х ст. по Христі назва території, на якій живе український народ, змінялася подібно як і в інших країнах світу. Змінялася в різні часи і назва нашого народу відповідно до політичного становища України й українського народу та проявів української свідомости і чужинних впливів. Ці назви в різні часи набирали іншого значення, ширшого або вужчого, загальнотериторіяльного і загальнонаціонального або, навпаки, про-вінціяльного чи племінного. Ці назви були частково місцевого походження, частково приходили в уживання з боку сусідів або завойовників і відповідно до цього були власними, прийнятими назвами, або накинутими, примусовими. Деякі з них були штучним продуктом і вживалися тільки чужинцями, деякі мали навіть тільки глузливе значення.
Основними назвами української території й українського народу були назви Русь і Україна. Назва Русь була спершу прив'язана до землі й племени полян коло Києва у відрізненні від інших земель і племен, але з поширенням Київської держави поширилася й на всю українську територію, навіть майже на всю Східню Европу й прикріпилася передусім до української території й українського народу; зокрема на деяких крайніх західніх українських територіях вона до останніх часів зберігалася в первісному значенні Русь = Україна, русин = українець.
Назва Русь на означення України вживається не тільки в литовсько-руських літописах XIV—XVI ст,, але й за козацьких часів, коли назва Україна вже широко прийнялася. Б. Хмельницький хотів визволити ввесь »руський народ по Вислу«, в гадяцькому договорі гетьмана І. Биговського 1658 р. Україну названо «Великим Князівством Руським«. В інструкції гетьмана П. Дорошенка (1670) згадується теж «руський православний український народ«. І чужинці, як, напр., Павло з Алеппо (1654), називають Україну Руссю, а українців руслнами або ру-сами, відрізняючи їх усюди від москви-нів, яких аж до початкїв XVIII ст. знали тільки під назвою москвичів, москвинїв або москалів, а їхній край під назвою Московія.
В західньоукраїнських землях в Австро-Угорщині назва Русь і русин втрималася майже до кінця XIX ст. на означення української території й українського народу (аїшіішп КиШеїшт у Львові, Руська Трійця, З'їзд руських учених 1848 р. й ін.).
В XIV ст. за почином царгородського патріярха для галицької митрополії, а за тим і на означення Галицько-Володи-мирської держави приймається назва Мала Русь (у відрізненні від земель київської митрополії, яку звали Великою Руссю — термін, що його перебрали для своєї держави московські великі князі).
За козацьких часів назву Мала Русь перейняли київські письменники й канцеляристи і на означення східньоукраїн-ських земель у формі Малоросія або Малоросійська Україна, несвідомо підготовляючи тим московському урядові ґрунт для введення в XVII—XVIII ст. урядової назви Малоросія на означення гетьманської України. Назви малорос, малоруський дістають від того часу »об'єдинительний« характер і набирають, особливо в XIX ст., згірдливого сенсу.
В російській мові вживалися із середини XIX ст. штучні терміни Южиая Русь, южнорос, що тепер теж мають значення, аналогічне до Малоросія — малорос.
За аналогією з назвою Малоросія з середини XVIII ст. починають вживати штучної назви Новоросія на означення території Південної України. Цей термін виник у наслідок того, що на землях Південної України утворена була в 1764 р. Новоросійська губернія; після знищення Запорізької Січі вся Південна Україна дістала назву Новоросійський Край. Ця назва спричинилася до того, що в XIX ст. поширилося хибне уявлення, ніби »Новоросія« не є Україна, і вона стала випадати з поля зору істориків, які вивчали минуле Лівобережної і Правобережної України. Відбилося це уявлення і на вимогах російського тимчасового уряду під час переговорів із Центральною Радою влітку 1917 року. Останнім часом назва Південна, або Степова, Україна цілком заступила штучну назву Новоросія.
Одначе і первісна назва Русь, русий й усі інші назви поступилися місцем теж старому термінові Україна, українці, що від кінця XIX ст. виключно вживається і українцями, і чужинцями на означення нашої території й нашого народу.
З назвою Русь, Україна, Малоросія тощо зв'язана широка література різними мовами, зокрема українською, російською, польською і німецькою. Питання про цю термінологію творить вихідний пункт у всій схемі української історії й тому докладно розглядалося в творах наших видатних учених, зокрема »Істо-рІЇ України-Руси« М. Грушевського та його спеціяльних працях. Огляд усього питання подають праці Л. Цегельського, Д. Дорошенка, М- Андрусяка й В. СІчин-•ського, які зазначаємо в літературі цього відділу.


Походження назви "Україна" має давнє походження. Спочатку воно означало "край, пограниччя", а пізніше територію. Слова край, країна мають загальний корінь. Весь парадокс цієї етимології полягає у тому, що ці слова є омонімами, що означають протилежні поняття. Наприклад, край по одній версії - кінець, грань, сторона, а по іншій - місцевість, територія. Вдумайтеся в зміст словосполучення "безкрайній край" - зараз ніхто в цьому не знаходить нічого парадоксального (типу кінець без кінця, немасляне масло), але ж колись воно означало прикордонну територію. У російській мові є слово "страна" (сторона, моя сторонка, странствовать - шляться по сторонам:)), теж свого роду прикордоння, яке давно поміняло своє первісне значення. А в англійській мові є слово "кантри" (за межами міста, поза, хоча "кантри" і є по суті не окраїною, а державою).

Слова "край" і "страна", "country" мають міграційне походження .Усе це пояснюється тим, що люди раніше знаходилися в постійному русі, переселенні, кочували. Їм постійно доводилося колонізувати нові землі. Навіть у Біблії дуже часто Бог дає вказівку біблійним героям переселитися в якусь землю. Земля, яку люди щойно заселяли, була для них спочатку з краю (в напрямку поступального мобільного руху), а потім в процесі освоєння і ставала краєм, країною, страной, т.ч. ніхто цієї етимологічної метаморфози і не помічав.

Термін "країна" був характерним для багатьох слов"ян, але не знайшов такої реалізації як в Україні. Саме тут виникли історичні умови для того, щоб цей термін дав назву країні, а токож цілому народу. Можливо цей факт і зіграв важливу роль у виживанні українського етносу.

Одним словом, "Україна" - це самоназва, яку дали самі українці. В історичній героїці мала настільки велике значення боротьба зі степом і його колонізація, що воно відбилося на назві країни, а також відобразилось в народній творчості. Назва "Україна" виникла би по-любому, навіть якщо не було би Росії, Польщі, Білорусії. Назва "Україна" поширилась на всю територію, з якої були поселенці краю, таким чином вона стала включати всю територію теперішньої України. Міграції населення, які повторювалися в північно-західному напрямку і навпаки, зіграли велику роль в становленні цієї назви. В аналогічній ситуації були предки українців, які колонізували землі сарматів, в перекладі на іранську мову вони отримали назву "анти".

Ще за Данила Галицкого Галицько-Волинське князівство стало називатися Малою Руссю, а він сам королем Русі. Пізніше ця назва стала охоплювати територію Київщини і Чернігівщини. У ПМЛ "Україна" уживається стосовно Переяславщини і Галицької України - Поділля (Пониззя), яке було окраїною Галичини. Пізніше, коли стало заселятися Подніпров'я, воно стало називатися Україною. У народних пісня Україна - земля вільна, далекий край. Цей край був Україною для поселенців, тобто самих українців і відношення до окраїни Польщі він немає ніякого (по польски окраїна - "Креси Восходнє"). Також відпадає версія окраїни Великої Русі. Слідом за поселенцями сюди також перемістилася назва "Мала Русь". Назва "Україна" стала вживатись не тільки по відношенню до Подніпров'я, але й поширилась на всю ту територію, звідки прийшли поселенці краю (неважливо чи вони всі були потомками колишніх біженців), які зрештою і викликали до життя цю назву.

Тобто відбулась взаємна міграція етнонімів - Україна і Мала Русь. Але взаємна міграція етнонімів була ширшою - на всю територію теперішньої України поширилось також слово "козак", яке зустрічається у народних піснях, сягаючи аж території Карпат. В свою чергу назву "Червона Русь" середньовічні географи застосовували не тільки по відношенні до Галичини, але і України в цілому. Назва "Червона Русь" хоч і закріпилась за Галичиною, але має волинське походження (від волинського міста Червен).

Назва "Україна" вживається також і на картах. В Національній Бібліотеці Парижу зберігаються дві географічні карти: одна з 1641 року, перевидана в Римі в 1678 р., а друга з 1657 р., перевидана в Римі в 1688 році. Авторами їх були італійські географи: першої Сансоне, а другої Корнетті. На обох картах територія України має на собі надпис: "Ukraina o Paese de Cosacchi" (Україна або Земля Козаків). Ця територія займає обидва боки Дніпра з Волинею, Поліссям, Галичиною. Зустрічається назва "Україна" також і на картах Боплана.

Назви українець, малорос, русин рівноцінні, але найбільше коректно вживати українець.

Найраніші сліди людського життя на території Івано-Франківської області походять із доби, яку наука назвала «старшою камяною добою». Почалася вона в нас від хвилини, коли північні льоди почали танути й уступати на північ.

Люди того часу не знали ще ніяких металів, не вміли виробляти глиняного посуду, а з тим і варити страви, не вміли будувати хат і тому жили або в природних печерах, або під голим небом; одиноке їх знаряддя і зброя були каменюки, тільки згрубша обтовчені й сяк-так пристосовані до вжитку.

Правда, людина старшої камяної доби мала вже за собою одне велике досягнення: вона вміла добувати й удержувати вогонь — а разом із тим відчувала деякі естетичні потреби, бо багато часу й сили витрачувала на украшування тваринних кісток карбованими орнаментами й рисунками.

Останніми часами відкрито цілу низку стоянок старокамяної культури в Галичині.

Куди частіше від слідів життя старокамяної доби, трапляються в нас знахідки з пізнішої доби, яку від уживаного тоді знаряддя з гладженого каміння прозвали вчені новокамяною або неолітом. Останки тогочасних осель (становища або стоянки), останки майстерень (точки), могили, цвинтарища.

З познак нового побуту, що перейшов із кочівничо-ловецького на осіло-хліборобський, цікаві для нас — лопати й зернотерки, попередниці сучасних жорен, а там і пряслиці, що говорять про початки ткацтва. В парі з тим появляється глиняний посуд, зразу грубий й нефоремний, вироблюваний від руки, а згодом гарний, добре випалений й дуже вигадливо орнаментований.

Жили тогочасні люди в копаних печерах, вузьких та довгих, або в землянках, вкопуваних у землю й покритих ріщам.

В цю добу вперше виступає віра в позамогильне життя, а разом із тим пошана для покійників, що виявлялася в дуже дбайливих і різноманітних, щодо форми, похоронних обрядах.

Люди попередньої, старо-камяної доби, не дбали про своїх покійників так само, як не дбають про них і звірята. Але тепер вони хоронять їх із шанобою та обдаровують усім, чим вони користувалися за життя, а що могло б їм пригодитися на тому світі. Покійників ховали різно. Часом клали їх горілиць, обвиваючи в деревляну кору, та висипували над ними кургани; то знов ховали їх у камяних скринях і зарівнювали над ними землю, та давали їм у труну камяні сокири; врешті ховали мерців у спільних гробницях при чому клали їх скорчених набік. Дуже часто посипали мерців червоною краскою, що потому осідала на кістках і тепер становить дуже своєрідну ознаку похоронного обряду тих часів.

Крім ховання покійників цілими, в деяких околицях їх спалювали, а попіл і недогарки складали в умисне для цього призначений посуд (урни).

Одна з цікавіших культур початку ново-камяної доби, є т. зв. надбужанська культура, після якої поширюється на українських землях дуже високо розвинута трипільська, прозвана так від с. Трипілля в Київщині, де найдено її найбагатші останки. Цвіла вона в нас у 2500—2000 р. р. до Христа. Межі її поширення простяглись від водозбору нижньої Десни на Чернигівщині по Галичину, Бесарабію та Румунію. Памятки тієї культури збереглись по землянках (із останками огнищ), де жили тогочасні люди, та в глиняних «точках», мабуть похоронного призначення.

До особливо високого розвитку дійшло у трипільській культурі гончарство. Посуд зразу ліплений руками з нечистої і слабо випаленої глини, де далі стає багатший формами й орнаментикою, а виріб його удосконалюється. Виробляли посуд на місцях, а не привозили здалека, про що говорять збережені останки гончарських печей того часу. На так званих «точках», що були мабуть місцем похоронів і почитання покійників, знайдено крім попелу й недогарків з людських кісток безліч різноманітного посуду. Були там подвійні чашечки без дна (подібні до нинішних далековидів) та різної форми горщики, мисочки та кухлики. Всі украшені фарбованим орнаментом із хвилястих ліній та завитків. Крім посуду трапляються по таких «точках» глиняні статуетки, переважно жіночі, хоч тут і там трапляються статуетки чоловіків та тварин. Так орнаментика посуду, як форми статуеток говорять про високо розвинутий мистецький смак і хист людей із часів трипільської культури.

Вчені думають, що трипільську культуру створило якесь західно-європейське племя, що жило життям осілих хліборобів і тут, на український землі, почало творити культуру, яка зацвіла пишним цвітом щойно в Греції. Вони думають, що це племя, це предки греків, що оселившись на якийсь час на Україні, мусіли згодом її покинути й заселити поберіжжя Малої Азії, острови Егейського моря й саму Грецію. Томуто й зовуть цю культуру — передмікенською від грецького міста Мікен в Арголіді, де вона дійшла до свого остаточного розвитку й досконалости.

В Галичині збереглися памятки трипільської культури в Більчу Золотому над Серетом та Кошилівцях і Бучачі (гора Федір) на Поділлі.

Для повної характеристики трипільської культури на землях галицького Поділля, може послужити нам велика промислова оселя того часу в Кошилівцях.

В тогочасному гончарстві рівночасно вживали кілька відмінних способів виробу. Найдавніший посуд — полумиски, збанки, кухлі та амфори, ліпили від руки з сірої, змішаної з піском глини, а його орнаментика була жолоблена й невибаглива у формі.

Кращим способом виробляється посуд блідо-помаранчевої краски шляхетний по формі і виконанні, покритий багатою орнаментикою в чорній, червоній і білій красці. Є там пляшки з ухом подібні до голови вола, мисочки оперті на людських ногах, посуд у формі птаха та інших тварин. Орнаментика, переважно складена з ліній, кругів, луків, завитків і рівноременних хрестів, має в собі й ростинні та тваринні, а навіть людиноподібні мотиви. Разом з безліччю гарних і виразистих статуеток, вся кошиловецька нахідка дає дуже вимовне свідоцтво рівневі усієї трипільської культури. Появилася вона в нас без попередження, блисла, мов метеор і згасла, чи то разом із племям, яке її створило, вимандрувала поза межі нашого краю.

Деякі вчені думають, що племя, яке витворило на наших землях трипільську чи то «передмікенську» культуру, прийшовши сюди, виперло давніших мешканців на захід. Коли воно помандрувало собі на південь, то виперте відсіля племя первісних тубильців (автохтонів) зайняло назад свої оселі. І цьому то племеневі довелося пережити чи тільки започаткувати «добу металів» на нашій землі.

Правду кажучи, не було в нас так званої «бронзової доби», що в краях багатих на зложжа мідяної руди, замінила камяну добу. Мідь, а за нею бронза (стоп міди з циною) появляється тільки в Карпатах, зокрема на території Івано-Франківської області.

Чергова залізна доба, що в західній Европі обіймає останнє тисячеліття до Христа, й ділиться на старшу т. зв. «гальштатську» (від нахідок в гальштатському окрузі Австрії) та пізнішу «лятенську» (від назви одного з швайцарських озер, на якому найшли останки палевих будівель), почалася на Україні доволі пізно й припадає вже на такби сказати «історичні» часи, обняті писаними відомостями про наш край.

Старшій, «гальштатській» культурі, відповідають у нас памятки збережені по скито-сарматських мешканцях нашого краю, що на них помітний вплив культури грецьких кольоній чорноморського й озівського поберіжжя. Згодом, у перших шости сторіччях по Христі, помічуємо характеристичні риси «лятенської» культури в памятках, залишених на нашій землі готами та східніми приходнями до нашого краю. Скарбницями памяток обох культур є могили та похоронні поля; із них найстарші зберегли нам знаряддя новокамяної доби впоряд з бронзовими та залізними.

Памятки гальштатської культури трапляються на Подністрівю в Галичині: тут найдено цінні золоті скарби в ріці Збручі та в с. Михалкові (борщівський пов.) на Поділлі. Памятки лятенської культури стрічаються частіще в Галичині.

Одні й другі походять із часів, що для їх прояснення маємо не тільки німу археольогічну старовину, але й дуже вимовні, закріплені письмом свідоцтва, а з них слід признати першенство — грецьким.